Автор: Валерія Заіц
Я часто думаю, як описати Харків зараз. Не як заголовок у новинах, не як точку на карті бойових дій, а як живе тіло, що болить, дихає і все одно посміхається. Я живу тут, серед цих вулиць, серед цього міста, яке за три роки війни втратило багато — понад вісім тисяч житлових будинків пошкоджено або зруйновано. Але коли дивишся на Харків сьогодні — бачиш не руїни. Бачиш силу.
Ми не чекаємо на тишу, щоб жити. Ми живемо всупереч.
Місто щоранку встає — як людина після важкого сну. Хтось підмітає тротуар біля розбитого під’їзду, хтось фарбує віконну раму, хтось розкладає каву на винос біля фасаду, де ще видно тріщини від удару. І від того, як ці руки працюють, у місті стає тепліше. Не тому, що хтось наказав триматися, а тому, що ніхто не зламався.
Я люблю центр Харкова. Його історичні фасади, які тримають одне одного, як старі друзі. Його парки, де навіть після вибухів пахне листям і землею. Його вулиці, на яких знайомі голоси звучать, наче музика. Так, вони змінилися. Є сліди війни — але поруч із ними росте трава, цвітуть клумби, відкриваються кав’ярні. Життя тут не зупиняється — воно просто набуло іншого ритму.
І серед усього цього стоїть він — Тарас Шевченко. Не зруйнований, не пошкоджений, лише укритий — обережно, дбайливо, з повагою. Люди закрили його не страхом, а любов’ю. І, дивлячись на цей захищений пам’ятник, я думаю: ось він, символ Харкова — не падіння, а турботи. Ми не дозволяємо руйнуванню забрати те, що для нас святе.
Коли я йду центром, бачу, як старі будівлі стоять із латками свіжої цегли — ніби місто саме лікує свої рани. Десь засклили вікна, десь прибрали уламки, десь поставили квіти під обгорілою стіною. І це не просто ремонт. Це — любов, що має форму дії. Бо якщо ти любиш свій дім — ти його прибираєш, лагодиш, дбаєш, навіть коли важко.
Я пам’ятаю весну, коли були блекаути. Коли три доби без світла, без зв’язку, без новин — а на вулицях людей було більше, ніж зазвичай. Вони виходили надвір, сміялися, приносили чай у термосах, грали з дітьми у дворі. У темряві світилися не ліхтарі — люди. Це був Харків, який навіть у темряві знаходив спосіб світити.
Коли я дивлюсь на свої фотографії — бачу не лише руїни. Бачу життя між уламками. На одному фото — розбите вікно, а поруч — свіжа фарба на рамі. На іншому — фасад із тріщинами, але під ним люди стоять у черзі за кавою. На третьому — уламки балкона, під якими ростуть квіти. Усе це не про розпач. Це про незламність, про тих, хто вибирає не жалість, а любов.
Я часто думаю: чому ми залишилися? Адже могли поїхати, пересидіти, дочекатися «кращих часів». Але, здається, ті, хто тут, просто не можуть без цього міста. Без його шуму, запаху пилу після дощу, звуку трамваю, що проїжджає повз розбиту вивіску. Без цієї впертої, неідеальної, але рідної краси. Харків — це не просто місце, це відчуття, якого не позбудешся.
Так, нам болить. Ми втомлюємося, нервуємо, іноді мовчимо замість слів. Але щоранку встаємо — і йдемо далі. Тому що місто дихає нами.
І коли хтось питає: «Як там Харків?» — я не кажу «важко». Я кажу: «Живе».
Бо навіть після всього, що ми пережили — він живий. І ми живі. І це — головне.
Ми не хочемо співчуття. Ми хочемо уваги, розуміння, поваги. Ми хочемо, щоб світ бачив не лише руїни, а й руки, які ці руїни прибирають. Щоб бачив не лише вибухи, а й відновлення. Не лише біль, а й усмішку після нього. Ми не бідні — ми сильні. Ми не нещасні — ми люблячі. Ми не зруйновані — ми живі.
І коли я дивлюся на центр, на його вулиці, на дерева біля Шевченка, на людей, які кожного дня створюють новий Харків — я знаю: ми впораємось. Ми не просто виживаємо — ми ростемо. Ми вчимося любити ще глибше, ще чесніше.
Я залишаюся.
Не з упертості — з любові.
Бо це моє місто.
І поки ми тут — Харків буде жити.
У нашому сміху, у наших кроках, у світлі, яке ми запалюємо щовечора — навіть після найтемнішої ночі.
