У Харкові постав монумент, що змушує зупинитися навіть тих, хто звик проходити повз. Скульптура «Маленьким янголам, які так рано зустрілися з людською жорстокістю…» — присвячена дітям, життя яких забрала війна. Це не просто художній твір, а місце, де стихає все навколо. Де важко говорити, але хочеться стояти мовчки — поруч із тими, хто так і не встиг вирости.
Автор пам’ятника — харківський скульптор Михайло Ятченко. У композиції — двоє дітей, хлопчик і дівчинка, які нагадують янголів. Вони здіймаються над важкою гранітною глибою, що символізує вибух. Саме з цієї розколотої кам’яної брили починається їхнє злетіння — як з темряви у світло. Бронзові постаті мають «обпалені» крила, і в цьому, здається, головна правда образу: навіть ангели тут поранені, як і вся країна.
Під ногами янголів — вибух, який розділив світ на «до» і «після». А в небі — рух угору, у світ, де вже немає болю. Надпис на постаменті говорить просто і неминуче прямо:
«Маленьким янголам, які так рано зустрілись з людською жорстокістю та, на жаль, ніколи не стануть дорослими…»
Ці слова не потребують коментарів. Вони ріжуть серце своєю беззахисною правдою, бо за ними — не символи, а реальні долі. Кожна літера – ніби подих тих, кого вже немає поруч.
Монумент відкрили 4 червня 2023 року, у День пам’яті дітей – невинних жертв агресії. На церемонії були представники влади, духовенства, громадськість і родини, які втратили найдорожче. Після відкриття скульптуру освятили — і вже за кілька днів біля неї з’явилися перші іграшки.
Відтоді їх стає все більше. Маленькі ведмедики, машинки, ляльки — старі, нові, різнокольорові. Їх приносять діти і дорослі, залишають під ногами янголів, ніби намагаються повернути їм дитинство, хоч би символічно. Іграшки тут — не прикраса. Вони перетворилися на мову, якою люди розмовляють із пам’яттю.
Саме ця жива, народна ініціатива зробила пам’ятник частиною міста. Ніхто не закликає приносити іграшки, але вони з’являються знову і знову. М’які звірята, іноді пошарпані, іноді зовсім нові — стають продовженням бронзових фігур. Це мовчазний протест проти війни, у якому немає гасел — лише ніжність.
Ідея створення монумента належить народному депутату Павлу Якименку, а реалізували її завдяки підтримці меценатів. Скульптор Ятченко, відомий своїми глибоко символічними роботами, створив тут образ не смерті, а переходу — від земного болю до небесного спокою. Висота композиції — близько шести метрів, та головне в ній не масштаб, а відчуття. Вона ніби дихає. Навіть холодний бронзовий блиск не приховує тепла, яке залишають люди, торкаючись підніжжя, клацаючи фото, залишаючи м’яку іграшку й коротке мовчання.
Для Харкова цей пам’ятник став не лише місцем скорботи, а й символом стійкості. Місто, яке щодня відчуває війну на дотик, отримало тут простір тиші, де можна говорити з Богом або просто з самим собою. У цьому просторі чути голос дітей — тих, яких уже немає, але які залишилися з нами через любов, біль і пам’ять.
Біля монумента завжди людно, але завжди тихо. Ніхто не сміється, не говорить голосно. Люди зупиняються, дивляться на янголів і на десятки іграшок, що лежать довкола. Хтось витирає сльози, хтось лише вдивляється. І саме в цих поглядах — те, для чого створено монумент. Він нагадує, що дитинство не повинно закінчуватися вибухом. Що світ дорослих не має права забирати у дітей життя.
«Ми хотіли, щоб це місце говорило саме за себе. Без політики, без слів. Щоб кожен, хто сюди прийде, відчув не лише біль, а й надію», — сказав один із творців проєкту.
Надія — це, мабуть, найважливіше слово тут. Бо навіть зруйнований світ здатен народжувати добро. І поки біля бронзових янголів лежать плюшеві ведмедики, країна пам’ятає. Пам’ятає і не дає жорстокості перемогти людяність.
Цей монумент — не просто пам’ять про дітей, яких забрала війна. Це пам’ять про нас, про те, ким ми залишимося після неї. Бо кожна принесена іграшка — це обіцянка: зробити все, аби більше ніколи не було за що ставити такі пам’ятники.
